Колонія №10 у Мордовії (республіка в складі Росії)– це установа особливого режиму з жорстким контролем і повною ізоляцією ув’язнених. З початку повномасштабного вторгнення РФ туди почали привозити українських військовополонених. «Схеми» поговорили з декількома колишніми бранцями, яких утримували там з лютого 2023 року по квітень 2025-го. Вони розповіли про системні – моральні та фізичні – знущання над ними.

Найбільше вони запам’ятали «Доктора Зло» – так між собою в’язні прозвали лікаря колонії, який їх принижував, катував та не надавав медичну допомогу – що в окремих випадках могло призвести до смерті кількох ув’язнених українців.

Завдяки цим свідченням та даним з відкритих джерел «Схемам» вдалось встановити особу цього медика.

У розслідуванні «Схеми» розповідають про те, як влаштована одна з найзакритіших колоній у Мордовії, як у ній утримуються військовополонені без процесуального статусу і які регулярні тортури там відбуваються. Крім «Доктора Зла», журналісти також називають поіменно інших медиків, співробітників та керівництво, відповідальних за те, що відбувалось в стінах мордовської установи.

Англомовну версію розслідування від OCCRP – читайте тут.

Мордовія – «республіка таборів». Історичний контекст

«Ще коли ГУЛАГ перебував в етапі становлення, у 1920-ті роки, то мордовські табори були однією із цих частин цього «архіпелагу ГУЛАГ». Садили тих людей, які були засуджені за політичними статтями – «зрада батьківщини», «антирадянська пропаганда» і так далі», – розповідає історик Володимир В’ятрович.

«У мордовських таборах було абсолютно відсутнє будь-яке нормальне лікування, дуже висока смертність, особливо жорстоке ставлення до в’язнів. В’язні в особливих таборах, і у Мордовії в тому числі, не мали імен і прізвищ. Вони мали номери, які нашивалися на одяг: на шапку, на бушлат, на штани. І лише після 1954 року в’язні своїми протестами добилися того, що вони перестали бути номерами, а стали бути людьми з іменами і прізвищами», – каже керівниця Західного територіального відділу Українського інституту національної пам'яті Лариса Бондарук.

У радянські часи у мордовських таборах утримувались Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл. З початком повномасштабного вторгнення – в Мордовію почали звозити інших полонених – українських військовослужбовців.

«Очевидно, що вся система побуту, система роботи, система психологічного терору була спрямована на те, щоб фізично і психологічно зламати людей. Були випадки, коли доводили до смерті або коли в'язнів змушували каятися. Тому це напрацьована страшна система, яка, на жаль, виявилася затребуваною в сучасній Російській Федерації», – наголошує В’ятрович.

У Мордовії – з-десяток колоній та слідчих ізоляторів, де утримують сотні українських бранців.

«Нам відомо про чотири мордовські тюрми, де утримуються українські військовополонені або цивільні, яких захопили у полон через війну. Це, звичайно, колонія №10 в селищі Ударне, де тримають військовополонених без процесуального статусу. Це місце мало б називатися табором для військовополонених, але він дуже далекий від стандартів, якими б мали керуватися табори», – розповідає експертка Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Вікторія Петрук.

Бранці колонії №10

Колонія №10 розташована у селищі Ударне Зубово-Полянського району республіки Мордовія, в якому проживає близько трьох тисяч людей. У ЗМІ про цю установу писали небагато, але про жорстокість з боку її працівників було відомо задовго до появи там українців.

«Союз заключенных», 2012 рік:
«Під час обшуку наглядачі побили двох ув'язнених (...) останній отримав черепно-мозкову травму. Після закінчення обшуку тюремники бризнули в камери через «годівниці» газ «черемху».

Російська служба Радіо Свобода, 2014 рік:
«Екзекуція закінчилася, коли побиті люди перебували на межі втрати свідомості. (...) Лікарі колонії не стали фіксувати тілесні ушкодження і не надали побитим медичну допомогу».

З того часу жорстокості, насилля та тортур не стало менше. Тільки тепер – вже щодо українських бранців. Це і сексуальне насильство - погрози зґвалтуванням, побої, які зосереджувалися на геніталіях, і психологічні тортури, як-от імітація страти. Фізичні тортури: полонених постійно били, часто по спині та нирках, за найменшу провину або навіть просто так.

«Катування струмом, стояти по 18 годин на добу, жахливі рани до кісток, які загнивають. Всі умови, в яких вони перебувають протягом дня, направлені на те, щоб знищити здоров'я, знищити особистість. І кожна дія, кожен пункт з їхнього режиму направлений на те, щоб зробити гірше, щоб сьогодні вони стали ще на крок ближче до смерті», – каже співзасновниця асоціації «Сила морської піхоти» Анастасія Савова.

Ця установа, відповідно до даних з відкритих російських джерел, розрахована приблизно на 850 осіб. Серед них – засуджені громадяни Росії, але їх меншість. Згідно з інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на квітень 2025 року там перебувало близько семисот українців. З них – чимало морпіхів, які боронили Маріуполь.

Від джерел у правоохоронних органах «Схеми» отримали дані про 177 українських військовополонених, яким вдалось повернутися з 10-ї колонії.

Аналізуючи цю інформацію, з’ясували, що перших бранців з України привезли туди 26 червня 2022 року. Наймасовіше завезення (за даними станом на квітень 2025 року – ред.) сталось через пів року. Тоді, у лютому 2023 року до колонії привезли одразу 109 полонених.

«Схеми» звернули увагу, що саме у той період колонія активно закуповувала балаклави, гучномовці, камери відеоспостереження та переговорні пристрої.

І саме тоді, у лютому 2023 року, серед мордовських бранців опинився Павло Афісов. Він – офіцер 36-ї окремої бригади морської піхоти, родом з Чернігова.

Потрапив у полон у квітні 2022 року під час спроби прориву з Маріуполя. Тоді йому було 22 роки. Армія РФ оточила його групу в кількох кілометрах від міста – поблизу селища Старий Крим.

У полоні Афісов пробув 920 днів, тобто 2,5 роки. З них більше ніж півтора року – у колонії №10. Про те, що Павло був в Мордовії, він дізнався вже після обміну.

«Тільки я сказав, що я – з 36-ї окремої бригади морської піхоти, що офіцер, контрактник – а контрактники – в них «улюблена категорія» – одразу почали наносити удари. Я не рахував, намагався не кричати, але після 10-12 удару вже не було сил. Вибачаюсь за вислів – х*рачили. І казали: «Це за Маріуполь», – згадує Павло Афісов.

Його шлях до колонії пролягав так:

табір в Оленівці → переїзд до Таганрогу → звідти літаком до Твері → СІЗО у Кашині → селище Ударне, Мордовія, куди його привезли 10 лютого 2023-го.

В один день з Афісовим до мордовської установи привезли і Олександра Кірієнка, снайпера, старшого сержанта тієї ж 36-ї бригади морської піхоти.

– Я дізнався, що був у Мордовії, коли мене вже обміняли. Там, коли підписуєш документи, наприклад, протокол, кладуть зверху на «шапку» листок, щоб ми не бачили, хто слідчий, яка колонія, яка область. На матрасах і подушках, де було клеймо – все відрізано, вирвано. Щоб не було ніде ні номерка, ні літери, – розповів Кірієнко.

– Настільки хотіли все це приховати? – запитала журналістка «Схем».

– Так, там таке гестапо було.

Олександр – з Полтавщини, служить з 2014 року. На момент повномасштабного вторгнення був у Маріуполі: спочатку на позиціях своєї бригади, згодом, відступаючи, разом з підрозділом дістався до комбінату імені Ілліча. Там тривали інтенсивні бойові дії. Там їх і захопили у полон.

Шлях Олександра пролягав так:

Сартана → Оленівка → Таганрог → Кашин → 10 лютого 2023-го – колонія у Мордовії.

У той же період схожим маршрутом до мордовської колонії привезли нацгвардійця Нікіту Пікулика.

Він – з Запоріжжя, служив під Маріуполем, потім разом із побратимами також опинився на заводі Ілліча. Але, на відміну від Олександра Кірієнка, йому вдалось звідти вибратись. Утім, пізніше, вже на Запорізькому напрямку його схопили російські спецназівці. У 10-й колонії Пікулик пробув майже рік.

«У всіх співробітників завжди були балаклави, вони намагалися приховати свої обличчя. Дивлячись на той жах, який коїться в Мордовії, я не був здивований, що вони ховають обличчя», – розповів Нікіта Пікулик.

Юліан Пилипей – командир роти морської піхоти. Родом з Рівного. Він потрапив у полон у квітні 2022 року під час спроби прориву до Запоріжжя.

До Мордовії його везли так:

з Сартани → до Донецька → далі етапування до Таганрогу → звідти до Новозибкова Брянської області → і зрештою він в Ударному – це було 25 березня 2024-го.

Згадує, як його зустріли по прибуттю у мордовській колонії:

«Відкривається моя камера, залітають десь троє чоловіків і четвертий – кінолог з собакою – зовні був. Вони питають: «Сидів?». Я відповідаю: «Не зрозумів». Кажуть: «Ти сидів без команди?». Я знов сказав, що не зрозумів. І одразу якісь капці в мене полетіли, потім почали бити по спині гумовою палицею. Другий підійшов, почав бити мені в руку шокером. Інші били ногами, руками, дубинкою. А він просто підходив і кожні 10 секунд «шваркав» шокером. Було багато шрамів – деякі зажили, деякі залишились. Вивели на коридор і змушували кричати, що я… негарне слово, так як ми їх називаємо. Казали: «Повтори: ти – п***р». Я відповідаю: «Ніяк ні, я – Юліан». І це тривало хвилин 10-15. І вони сказали: «Все, заповзай в камеру». Я заповз, все боліло. І от тоді я зрозумів – це Мордовія».

За допомогою супутникових фото та свідчень колишніх бранців «Схеми» змогли з’ясувати, як саме функціонує колонія №10. На окремій частині території розташований промисловий блок. В іншій частині – адміністративна будівля, їдальня та прогулянкові дворики, куди виводять в’язнів.

Сама колонія складається з чотирьох корпусів. Перший, найбільший – у ньому були Афісов та Кірієнко. В третьому утримувався Пікулик. У четвертому розташовані окремі карцери та утримують хворих. У ньому був Пилипей.

В другому корпусі, згідно зі свідченнями бранців, не тільки утримують в’язнів, але також проводять так звану «прийомку» – це перші процедури під час прибуття полонених – та допити. Тут же розташований медичний блок.

«Звільнені з полону, які саме взимку потрапили на етап в Мордовію, розповідають про те, що їх змусили повністю роздягтися і оголеними ганяли між бараками. Їх змушували сідати на сніг, сидіти на холодній підлозі, поки їх стригли. Все це супроводжувалося постійним побиттям, застосуванням електрошокерів. Такий процес «прийомки» може тривати від однієї до шести-семи годин», – каже документаторка Медійної ініціативи за права людини Марія Климик.

«Ми стояли на ногах весь час з 6:00 ранку до 22:00 вечора»

Фізичні і психологічні знущання над українцями тривали в колонії №10 цілодобово.

Павло Афісов:
«Ми стояли рівно з шостої ранку до десятої вечора. Взагалі не можна було сідати, ми стояли на одному місці».

Юліан Пилипей:
«Гімн (російський – ред.) грає сім разів на день. І вони змушують, щоб ти тримав руку на серці. В мене був елементарний лайфгак – я тримав руку на комірці. І вони дивляться на камеру, і ніби здається, що я тримаю руку на серці, але серце і комірець – різні речі. Радіо грає однаково кожен день. Плейлист однаковий. О шостій ранку вмикається, о десятій вечора вимикається. Розраховано на 16 годин. Там грають пісні на кшталт: «Я русский всему миру назло», потом «Ядерная пыль», «Размотай х*хла» і так далі».

Нікіта Пікулик:
«Використовували електрошокер, гумові палиці, киянки. Навіть був дерев'яний молот, який вони іноді з собою носили. Пластикові труби».

Павло Афісов:
«Було таке, що душили сміттєвим пакетом, ледь не до втрати свідомості. Це дуже страшно і неприємно, тому що ти в моменті вже втрачаєш контакт із зовнішнім світом, починаєш задихатися. Намагаєшся руками зняти цей пакет – тобі б’ють по руках, б’ють шокером. І ти все одно в голові якось думаєш: «Блін, не може ж воно так усе закінчитися?»

Олександр Кірієнко:
«До десятої вечора ти стоїш на ногах. На підлозі була біла смуга, і ми, як на плацу, вишиковувались. В камерах було відеоспостереження. Ми вишиковуємось і стоїмо. В туалет – по команді раз в три-чотири години. Не дай Бог, ти відійдеш від цієї лінії кудись. Вони постійно спостерігають – і одразу біжить каральний загін».

Ось такий вигляд мав Олександр до полону, а так – після згаданого ним «карального загону».

Однією з «розваг» працівників колонії було натравлювання службових собак.

«Вперше ми з цим зіткнулись десь через чотири місяці перебування у Мордовії. Коли під час однієї з ранкових перевірок нас змусили виповзати з камери – і в цей момент вони просто спустили службового собаку на нас – він був без повідка, його ніхто не тримав. У нього не було намордника, щоб він нас не кусав. Собака реагував на різкі рухи, а оскільки ми повзли, він намагався кожного зачепити, вкусити, переключався з одного на іншого. Здебільшого кусав за руки й ноги. Через це були дуже страшні травми у хлопців – рани, які гниють і в таких умовах самі ніколи не загояться», – розповів Пікулик.

«Собака починає, поки ти стоїш рачки, нюхати тебе – ноги, дупу і так далі. А потім він їй каже просто фразу: «Пробуй». «Пробуй акуратно або пробуй, як подобається». Одного разу я на собі це відчув. Собака підійшов, понюхав, вибрав собі місце і вкусив за сідницю. Когось кусав, я чув, за яйця. Когось кусали до крові», – сказав Афісов.

Смерті в колонії

Побиття, застосування електрошокера, удушення, моральні знущання, брак нормального харчування і медичної допомоги – для декількох українців колонія №10 стала місцем, звідки вони вже не повернулися.

Це розповіли журналістам колишні полонені в особистих листуваннях:

• «При мені помер мій сусід по камері – від дистрофії. Помер через те, що сильно гнили ноги і були скарги на серце».
• «У сусідній камері був наш полонений, приблизно 70 років. Його забрали з нападом – і більше не повернули».
• «Стовідсотково можу сказати тільки за свого сусіда по камері: через систематичні тортури він помер на моїх очах».

За даними джерел «Схем» у правоохоронних органах, двоє військовослужбовців померли в цій колонії у 2023 році, двоє – у 2024-му. Головно – через пневмонію, загальне виснаження та тривале недоїдання або голодування (кахексію).

Один із померлих – 45-річний Андрій Пронін. Він був старшим стрільцем взводу одного з батальйонів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Потрапив у полон навесні 2022 року у Лимані на Донеччині.

«Схеми» знайшли фото з ним, зроблене російським пропагандистським ресурсом «РИА Новости» у той період: на ньому Пронін – у тимчасовому таборі військовополонених.

Пізніше, у червні 2022-го, російські телеграм-канали почали поширювати відео з ним – де він, вочевидь, був змушений скаржитися на командування.

Те, що він помер у мордовській колонії, журналістам підтвердили одразу двоє: Олександр Кірієнко, який був з ним поруч, та Павло Афісов, який перебував у сусідній з ним камері.

«Я знаю точно про Проніна Андрія Геннадійовича. Він був в камері навпроти, в 20-й. А я – в 21-й. В першому корпусі. Чули, як він кричав дуже», – повідомив Афісов.

Кірієнко згадує, чоловік сильно хворів:

«Я зайшов до них в 20-ту камеру і одразу зрозумів, хто із них хворий. Навіть ще я з ними не познайомився. Коли я туди прийшов, моя вага була 56 кілограмів. То цей хворий Андрій був уполовину менший за мене. От наскільки в нього було виснаження організму. Як у Другу світову показували концтабори. Він вже ледь стояв, але йому не дозволяли сісти все одно, як би йому погано не було».

Полонені просили про допомогу лікарів – але марно.

«Ми вже самі стукали в двері і до лікаря зверталися: «Подивіться на Проніна». Він подивився, каже: «Ми його годували, що я зроблю?». Закрили двері і все», – згадує Кірієнко.

Останні дні Пронін вже не міг їсти.

«Він почав відмовлятися від їжі. Ми думали, що він ще, може, трошки протягне і, можливо, якось він доживе до обміну. 18 квітня він ліг спати по відбою. І 19 квітня ми всі встали, а він лежить. Ми підняли ковдри, а він вже замерз, не перевертався. Він до останнього вірив, що потрапить на обмін, купить автомобіль, казав, що дочка вдома чекає», – розповів Кірієнко.

Не дочекалась повернення живим ще одного мордовського бранця й інша родина – Володимира Юхименка. Він з 2015-го служив в АТО, був на Донеччині.

«Це батько з великої літери. Це чоловік з великої літери. Це син з великої літери. У нас з Володимиром немає спільних діток, але є мої, є його донька. І він настільки виявив ніжність, що мій син, якому на той час було шість рочків, сказав: «Мам, нам цей дядько підходить». Я питаю: «Чому він нам підходить?». А син каже: «Він не жадібний». Саме от такий він був, дуже любив працювати. В нього і горіховий сад, і фруктовий сад, і город. В нього повинно було бути все і багато», – розповідає дружина Володимира Юхименка Євгенія Ластовецька.

За місяць до повномасштабного вторгнення чоловіка відрядили на Запорізький напрямок, він був у роті охорони. Тримав оборону поблизу міста Токмак, там, у квітні 2022-го, його і захопили в полон.

Його подальший маршрут дружина Євгенія описує зі слів побратимів:

після Токмака, де родина втратила з ним зв’язок, його доправили до Криму → потім до колонії у місті Борисоглєбськ (Воронезька область) → далі колонія у Пакіно (Володимирська область) → і зрештою 26 червня 2023-го його привезли в Мордовію.

В ув’язненні у чоловіка почалися проблеми з психікою.

– Ми почали говорити про це начальнику, що з ним треба щось робити. А вони перших два тижні після того, як ми їм сказали, все, що з ним робили – це просто били. І били максимально жорстоко, наскільки це можливо. Він був просто зелений. Спочатку фіолетовий, потім зелений повністю, – згадує Валентин Полянський, морпіх та співкамерник Володимира Юхименка по колонії №10 у Мордовії.

– Просто за те, що він себе так поводив? – запитала журналістка «Схем».

– Так. Вони вважали, що він прикидається, ніби хоче зіскочити з режиму.

Юхименка утримували у Мордовії два місяці у другому корпусі колонії разом з морпіхом Валентином Полянським. Кожного дня, згадує він, стан Володимира погіршувався.

«Ми коли забігали з перевірки в камеру, доволі часто через ці всі побиття з нас капці злітали. І, якщо хтось зі співкамерників не підхопить твої капці, або ти не підхопиш сам, то тебе повернуть назад в коридор і запитають: «Чиє це?». Били по вухах капцем. І після однієї з таких «маніпуляцій» у Вови сильно набрякло вухо. Як у борців поламані вуха, тільки воно ще при цьому запалене і кров запеклась прям всередині. Через ще один удар у Вови вилетів хрящ з вуха повністю. Тобто, воно не мало ніякого каркасу, лежало і все, просто шкіра», – розповів Полянський.

Згодом Володимира прив’язали до ліжка – спочатку сидячи, потім, коли він вже не міг триматися – лежачи.

– Ввечері ми вже банально його до туалету не могли відвести. Тобто, якщо ми до цього його попідруки брали, то тут треба було його на руках заносити для того, щоб він в туалет пішов. Він,в принципі, взагалі вже ніяк не реагував. Ми питали: «Вова, може в туалет? Вова, може поїсти?». Очі призакриті, він нам нічого майже не відповідав, ніяк з нами не спілкувався. Вже ледве говорив. Треба було до губ вухо прикласти для того, щоб почути хоч щось. Він казав: «В мене дуже пече».

«Це найжахливіше для мене було почути – що не надали медичної допомоги, а зв'язали. Навіть не те, що лікувати, а просто повернути його нам в Україну, мовляв, робіть з ним вже, що хочете. Вони ж розуміли, що він вже загрози їм не несе», – каже дружина Юхименка Євгенія.

Офіційно зафіксована російською стороною дата смерті Володимира – 1 вересня 2023 року.

Це вже потім українська експертиза встановить пневмонію, численні побої, перелами та крововиливи.

«Тут дуже жахливі речі описані. І говорити – це і дуже боляче, і важко», – гортаючи сторінки експертизи, каже дружина Юхименка Євгенія.

– Для нас всіх був шок, тому що його тіло… Як колись з історії вивчала 1932-1933 роки. На жаль, сказати, що то мій Володя, я не змогла одразу. Хоча по руці я його опізнала і дітям сказала: «Це наш тато», – розповіла жінка.

– А що було? – запитала журналістка.

– В нього на правій руці відсутні фаланги, це було ще до полону. Побачили садна і на переніссі, і над очима, і по тілу. Ми почали досліджувати все тіло, тому що всі одразу сказали: «Ні, це не наш». Але ми здали ДНК-тест. І лунає телефонний дзвінок. Я бачу, що це від слідчої. Я піднімаю слухавку, вона каже: «Прийміть мої співчуття. На жаль, це ваш. Збіг 99,99%».

«Я розуміла, що він може схуднути, що буде зі здоров'ям купа проблем. Я це все розуміла. Але, що його там вб’ють? Ні, я не хотіла в це вірити. Я не хотіла і до сьогодні не хочу вірити, що це він. Мені здається, що скільки я буду жити, стільки я буду чекати його додому», – каже Євгенія Ластовецька.

«Доктор Зло»

Саме на медичному персоналі 10-ї колонії «Схеми» вирішили зосередитись у цьому розслідуванні. Адже в першу чергу саме лікарі мали би надавати допомогу хворим, тим більше, важким. Одного з них полонені запам’ятали найбільше – на прізвисько «Доктор Зло».

Його між собою придумали самі бранці, бо ніхто не знав справжнього імені цього медика.

«Я вже думав, що гірше не буде. Але коли мене привели, не знаю, не можна його назвати людиною, він почав махати шокером, кілька разів ударив. Почав погрожувати, говорити: «Давай швидше, не тупи». Дуже сильно підвищував голос. Робив із себе великого командира і говорив, що ми, перепрошую за вираз, «х*хли смердючі», ми гідного ставлення не заслуговуємо» – згадує Павло Афісов.

Іноді полонені також називали його «Доктор Шокер».

«Зупиняє мене, бачу – в білому халаті. Думаю, лікар, щось зараз скаже. Я їм казав, що в мене були підозри на туберкульоз. А він мені каже: «Що треба кричати?». А я ж не знаю, я ж вперше там. І він шокером мене – раз! Я мовчу стою. Він знову: «Що треба кричати?». І ще раз мене шокером. Почав матом на мене кричати. Я його запитав, що саме треба кричати. Він каже: «Слава російській медицині!». Я кричу це. І він, щоб я «запам'ятав», ще раз шокером вдарив. Я дивлюсь, ніби в халаті, ніби лікар, чого він такий жорстокий. Це я вже пізніше дізнався, що там був такий «Доктор Шокер», – розповів Олександр Савов.

Савов – морпіх 36-ї бригади, родом з Миколаївщини. Він з перших днів обороняв Маріуполь. Нині – на реабілітації. 16 травня 2022 року, за наказом, вийшов з «Азовсталі» та потрапив у полон.

Після етапування через кілька українських та російських населених пунктів його доправили до Мордовії, до 10-ї колонії він прибув у серпні 2024 року. Там пробув пів року. Савова ув’язнили у другому корпусі, де утримувались Полянський та Юхименко.

«Схеми» вирішили саме у Савова розпитати більше про «Доктора Зла» – адже він був звільнений з полону навесні цього року. І, журналісти мали надію, мав би точніше його описати.

Але виявилося, що саме цього лікаря добре запам’ятали усі герої цього розслідування:

Павло Афісов:
«Одного бахнув шокером, другого, третього, починає кричати: «Ану стали навпочіпки і крякаємо. Гусячим кроком до камери і крякайте». Або каже: «Заводимо мотоцикл». Так само і ще починає шокером підганяти. Він не лікував, він бив шокером. Коли приходив, змушував кричати весь корпус: «Слава російській медицині». Або він кричить: «Pepsi», а ми повинні: «Пшш, ааа». Або він кричить: «Йогурт», ми кричимо у відповідь: «Данон». Я не знаю, мужику років 40, напевно, звідки в нього такі хворі замашки, незрозуміло».

Юліан Пилипей:
«Мусили щось говорити з мультиків радянських чи американських або з фільмів якихось. Або «ти присідай», «ти на голові стій», «ти повзи», «ти в окопі, стріляй з автомата, кидай гранату» – оце все інсценувати. Це так принизливо. Цей лікар кожен раз, як заходить, відкривається камера, каже: «На коліна, с**а». Потім: «Руку, б***ь». І він шокером шваркає в руку просто, бо йому щось не сподобалось».

Нікіта Пікулик:
«Коли він заходив на коридор, було одразу зрозуміло, що це він заходить. У нього такий стиль мови, як в абсолютно психічно хворої людини. Бо він може кричати, потім спокійно говорити – і в нього такі перепади були досить часто. У нього були обов'язки, але він їх виконував тільки для виду. Він повинен був прийти, а як надавати допомогу – це вже його особисте рішення. Коли до нього зверталися по пігулки, він казав: «Добре, дам пігулку». А для того, щоб отримати пігулку, потрібно витягнути долоню через віконце у дверях. І він бив електрошокером по руках хворих замість того, щоб надати медичну допомогу. Я не знаю, як така людина опинилася в медичній сфері. Охоронці, співробітники Федеральної служби виконання покарань або ті ж спецпризначенці – з ними все було зрозуміло. Але таке ставлення з боку медичного персоналу було незрозумілим для нас».

Павло Афісов:
«Він там, б***ь, отримує естетичне задоволення від того, що ти стоїш перед ним рачки, у тебе підняті руки, очі закриті, у тебе нічого немає – і при цьому він б'є ногами між ніг, під дих, по печінці, б'є ПРом (гумова палиця – ред.), б’є шокером. І ще каже, що таким, як ми, «треба влаштовувати геноцид».

Саме до цього медика звертався по допомогу Валентин Полянський – співкамерник Володимира Юхименка, якого в колонії забивали до смерті.

«Ми казали йому, «Доктору Злу»: «Начальнику, ви ж бачите, у нього вухо». А він: «Ну, черговий, в**и (вдар – ред.) його у вухо», – згадує військовослужбовець.

Ідентифікація

Єдине, що журналісти знали на той момент, що «Доктор Зло» – медик, фельдшер. Тому почали його пошуки з сайту Федеральної служби виконання покарань Мордовії.

З нього дізналися, що колонію №10 в Ударному обслуговує медчастина з таким же номером 10, яка, у свою чергу, є філіалом медико-санітарної частини №13.

На сторінках цієї російської установи у соцмережах «Схеми» знайшли фото і відео з виступів та свят, де всі медичні працівники – з відкритими обличчями.

Журналісти обрали загальні фото і почали показувати їх не тільки тим військовим, з якими записали інтерв’ю, а всім бранцям, які раніше утримувались в 10-й колонії і чиї контакти змогли дістати «Схеми».

А це загалом – майже 150 людей. Відповіли не всі, але більшість вказала на одного з медпрацівників – він був активним учасником профспілкових виступів, а в соцмережах товаришував з багатьма працівниками мордовської колонії.

Утім, опитані журналістами військові вагались, чи точно це «Доктор Зло»? Адже він носив медичну маску та іноді, згідно зі свідченнями, балаклаву з намальованим черепом. Бранці ж були з мішком на голові. Лише деяким з них вдалось побачити медика – в ті рідкісні моменти, коли він спускав маску з обличчя.

Щоб остаточно пересвідчитись, «Схеми» знайшли відео, де його можна не тільки добре роздивитись, а, найголовніше, почути його голос. Та надіслали кожному.

І – посипались відповіді.

Відео з цим медиком журналісти також показали під час інтерв'ю Пилипею, Кірієнку та Афісову. Вони підтвердили: людина на відео – це «Доктор Зло».

Його ім’я – Ілля Сорокін. Йому 34 роки. Одружений, має двох доньок.

Народився і проживає у мордовському селищі Потьма у будинку по провулку Червоноармійському, що майже в 30 кілометрах від колонії.

На сторінках в соцмережах донедавна відкрито вказував місце роботи – «Медико-санітарна частина-номер 13 ФСИН России».

У витоках з російських баз є дані про доходи Сорокіна у цій частині до повномасштабного вторгнення: за 2018 рік він отримав майже 560 тисяч рублів. А у 2021-му – 680 тисяч рублів (це приблизно 9 тисяч доларів).

У 2022-му Сорокін виклав фото грамоти: нагороджений «за сумлінне виконання громадських обов’язків і активну участь у житті колективу». У документі прямо зазначено, що він працює у медчастині, яка обслуговує колонію №10.

– Він отримав нагороду «найкращого фельдшера», – сказала журналістка «Схем» Павлу Афісову, показуючи його фото з грамотою.

– Цей «найкращий фельдшер» приходить на зміну, ти кажеш охоронцю: «Дозвольте звернутись до громадянина-доктора». Він замість співробітника сам відповідає: «Так-так, звертайся. Відкрийте камеру». Йому відкривають камеру – і він говорить таким голосом приємним, культурним. Черговий по камері каже, що в когось зуб або голова болить, або розлад шлунку, і чи можна якусь пігулку? Той відповідає: «Так-так, звісно, давайте руку». І просто бере шокер і б'є ним в долоню. Потім кличе чергових по камері, який сьогодні стоїть і який завтра буде, б'є їх шокером в руки і каже: «Тебе сьогодні – за те, що звернувся. А тебе – на завтра, щоб не звертався». Оце «найкращий фельдшер», – розповів колишній військовополонений.

Що ще відомо про Сорокіна?

Відповідно до аналізу його соцмереж та родичів, він має типову російську сім’ю: батько ностальгує за СРСР і Сталіним, сестра – дружина десантника з Тули.

Сам Сорокін бере участь у парадах 9 травня з портретами родичів, одягає радянську форму та «георгіївські стрічки». Після окупації відвідував Крим. Сьогодні у його соцмережах – обкладинки з Z-символікою та підтримка російської армії.

У 2023 році Сорокін опублікував фото з військовим і підписав: «Крестник пришел из армии».

Єдиний коментар під фото – від Сергія Муймарова, заступника начальника колонії: «Молодец!!! Давай его к нам на работу... Не пожалеет, сам знаешь!!!».

Журналісти зв’язались з Сорокіним.

– Українські військовослужбовці, які повернулись з полону, з мордовської колонії №10, вказали на вас, що за час їхнього перебування там ви над ними знущались, катували, не надавали належної медичної допомоги…

– Такого бути не може, – відповів Сорокін. – Я там не працюю.

– Ви там не працюєте?– перепитала журналістка, але медик поклав слухавку.

Під час повторної спроби йому додзвонитись, він скинув дзвінок, а згодом заблокував контакт.

Те, що Сорокін працював в колонії, підтвердила спеціалістка з питань кадрів медчастини №13 Тетяна Журавльова. На запитання, чи працює там Сорокін, вона сказала, що так, і повідомила, що він повернеться на роботу після служби в армії.

Як з’ясували «Схеми», наприкінці 2024 року Сорокін пішов служити. Взяв позивний «Доктор» і, ймовірно, нині служить у силах матеріально-технічного забезпечення армії РФ. Регулярно зустрічається з колегами з медчастини, отримуючи від них допомогу для підрозділу – зокрема, обладнання, медикаменти та маскувальні сітки. Які, як виявилося, постачає його рідна колонія №10.

Інші лікарі та керівники колонії

Може скластися враження, що Ілля Сорокін, він же «Доктор Зло» – єдиний лікар, який знущався з українців в мордовській колонії. Але це не так. За свідченнями бранців, жоден медик там не надавав їм відповідну допомогу, часто це була просто імітація у поєднанні з катуваннями.

«Медична допомога була більше показова. Моїм співкамерникам, в яких гнили ноги, максимум могли дати бинти та фурацилін», – розповідає Нікіта Пікулик.

«Дві жінки були, одна дуже жорстока. Декілька разів казала, що краще ми б здохли чи «Ну і здохни, мені по**й». Просили її: «У мене нога гниє, дозвольте шматок бинта». А вона відповідала: «Та хай відсохне, мені по**й», – згадує Юліан Пилипей.

За допомогою фото, відео у відкритих джерелах, оголошеннях про пошук роботи та свідчень полонених «Схеми» також ідентифікували інших працівників 13-ї медчастини.

Серед них – Олександр Льовін, полковник внутрішньої служби, заступник начальника цієї частини з медзабезпечення ув’язнених; медсестра Анастасія Демідова та лікар Євген Нікітін. Їхньою керівницею, як і Сорокіна, є Галина Мокшанова – очільниця 13-ї медчастини, у ранзі полковниці.

Разом з окремими медиками «Схеми» встановили особи також тих співробітників колонії, які забезпечували її роботу: здійснювали охорону, шукали персонал, відповідали за дисципліну та побут у таборі. Можливо, не всі вони вдавались до фізичного насильства щодо бранців – але, зокрема, створили умови, за яких це все стало можливим.

І, звісно, не можна не згадати про керівництво колонії. Яке, за свідченнями самих полонених, не лише знало про те, що відбувалося, а й віддавало відповідні накази.

«Це все з їхньої подачі. Це неодноразово говорили «вертухаї». Типу режим не ми придумали. А вказівка».

«Вони самі давали такий наказ, вони відкрито про це говорили. Хлопці чули крики за вікном, що одного змушували це робити, а він не хотів нікого чіпати, казав, що цього немає в його обов'язках. Йому погрожували звільненням».

Станом на 2022 рік керівником колонії був Сергій Забайкін.

Потім на цій посаді його змінив Олександр Гнутов – раніше він був заступником Забайкіна і став тимчасовим виконувачем обов’язків керівника. Згодом змінив цей статус на офіційний і, відповідно до сайту колонії, залишається на посаді і дотепер.

Нижче повний список керівництва мордовської колонії №10.

– На вашу думку, керівництво колонії знало, що відбувається?– запитала журналістка «Схем» в Афісова.

– Думаю, так, 100%.

– Все, що відбувається у в'язниці, начальник і заступник володіють всім, – відповів Пилипей.

«Знали, тому що без ініціативи згори звичайні співробітники не змогли б робити такі жахливі речі. Всюди – в камерах, коридорах, дворах – висіли камери спостереження. Нікого це не зупиняло. Постійно були приниження та знущання», – каже Пікулик.

«Схеми» направили запити до керівництва колонії №10 та Управління Федеральної служби виконання покарань РФ по республіці Мордовія з проханням прокоментувати встановлені журналістами факти.

У Росії немає офіційних таборів для українських військовополонених – їх утримують у тюрмах без процесуального статусу й переважно без доступу правозахисників. Ці колонії – як «чорні діри», звідки майже не надходить інформації. Саме тому документування злочинів у колоніях – це не просто збір фактів.

«Привертати увагу світової спільноти до поводження з військовополоненими – це надзвичайно важливо. І продовжувати нагадувати Російській Федерації про її зобов'язання за міжнародним правом дотримуватися дуже чіткого захисту, викладеного в Женевських конвенціях щодо військовополонених», – каже голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Даніель Белль у коментарі «Схемам».

«У Мордовії постійно у кожного з нас були думки про самогубство, тому що такі жахливі умови були створені для нас. І зупиняла тільки віра, що нас поміняють, що нас чекають рідні та близькі. Також підтримка спільна, тому що на вірі і на підтримці один одного ми і трималися», – ділиться Пікулик.

Пилипей додає: «Ми співали колядки на перше, на друге Різдво, які ми там, на жаль, провели. То були хлопці, вони теж з західної України, де ці традиції більш поширені, і вони теж знали декілька колядок напам’ять. І ми знали, яке число, і ми просто сіли і просто тихенько почали співати разом. Нас було вісім осіб тоді. І під час співів до нас стукали в камеру, мовляв, «Замовкніть, х*хли, н***й». Ми замовкли на секунду – і продовжили далі співати, тихіше, але співали. Тому що морально-духовний бік, будучи в полоні, він найважливіший. Ти повинен підтримувати цю силу духу, і ти співаєш, ти пам'ятаєш».

У мордовській колонії №10 досі залишаються сотні українських військових.